Іван Нечуй-Левицький - прозаїк, драматург, перекладач, педагог, магістр богослов'я.
Роки життя: 25 листопада 1838 року - 2 квітня 1918 року (79 років)
Народився 25 листопада 1838 року в сім'ї сільського священника в Стеблеві, нині селище міського типу Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, Україна. Батько його, Семен Степанович, був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дяка, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.
Викладав російську мову, історію і географію в Полтавській духовній семінарії (1865–1866) та в гімназіях міст Каліш, Седлець і Кишинів (1866–1884). Від 1885 – у відставці; жив у Києві, займався творчою роботою, яку розпочав 1865. Через цензурні утиски більшість творів опублікував у Галичині. Пропагандист української національної ідеї і національної літератури. 1868 виклав свої погляди на народну творчість у праці "Світогляд українського народу від давнини до сучасності". 1878 опублікував у львівському журналі "Правда" статтю "Сьогочасне літературне спрямування", а 1891 – статтю "Українство на літературних позвах з Московщиною".
Одним з перших в європейській критиці дав високу оцінку творчості французького письменника Е. Золя. Автор численних науково-популярних нарисів переважно на історичні теми, публіцистичних, літературно-критичних і мовознавчих праць. Зокрема, "Українські гумористи й штукарі" (1890), "Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка" (1906), "Сучасна часописна мова в Україні" (1907), "Граматика української мови" в 2-х ч (1914) та "Українська поезія". Займався перекладом Біблії разом із П. Кулішем та І. Пулюєм. Перекладав казки М. Салтикова-Щедріна. Автор повістей ("Дві московки", "Рибалка Панас Круть", 1868; "Причепа", 1869; "Микола Джеря", 1878; "Кайдашева сім'я", 1879, та ін.), романів ("Хмари", 1874; "Над Чорним морем", 1890; "Князь Єремія Вишневецький", 1897), оповідань ("Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти", 1875; "Старосвітські батюшки та матушки", 1881; "Пропащі", 1888; "Афонський пройдисвіт", 1890), драматичних творів ("На кожум'яках", "Маруся Богуславка", "В диму та в полум'ї", та ін.)
Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор Нечуй-Левицький виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Деякі твори Нечуя-Левицького перекладені молдовською, німецькою, польською, російською, угорською та іншими мовами. Повість "Микола Джеря" інсценізована й екранізована (1927). Архів Нечуя-Левицького зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України. У Стеблеві 1968 відкрито будинок-музей Нечуя-Левицького. В 1993 році засновано літературну премію його імені.
До останніх сил Іван Нечуй-Левицький працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду в 1918 році. Поховано його на Байковому кладовищі.