Центральним образом "Лісової пісні" є образ Мавки. Вона втілює ідеали: гармонійної людини, вічного людського хисту, краси, несе людству оте Лесине, "що не вмирає".

Мавку від довгого зимового сну розбудила мелодія Лукашевої сопілки — незвичайний спів весни, як думалось їй спочатку. Дізнавшись від дідуся Лісовика, що "то хлопець на сопілці грає", вона захотіла його побачити. Застереження досвідченого Лісовика.

… Минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля,— там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш — і пропала воля! — здається Мавці дивним. Для неї воля, природа, життя — нероздільні.

Ну, як-таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде! — дивується вона.

"Людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення", зацікавлено розглядаючи Мавку й одночасно граючи на сопілці українські веснянки, зачаровує лісову красуню — і в її серці зароджується незгасне кохання до юнака.

Прекрасними й дивними здаються Мавці люди порівняно з лісовими істотами: лише люди "так ніжно… кохаються", уміють творити щось "вічне і величне", лише людина може прожити життя, залишивши по собі красу. Тепер усе попереднє життя їй згадується крізь серпанок смутку, а майбутнє мріється лише з людьми, лише з коханим, з яким у неї багато спільного. Адже й Лукаша вразила особлива краса лісової чарівниці, дивний вираз очей, її незвичайна, багата, поетична мова.

Оцей особливий стан Мавки, зацікавленої людьми, закоханої в людину, особливо виразно розкривається в її монологах, що починаються словами "Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?", "Коли б ти, нічко, швидше минала!" і в діалогах із Лукашем.

У другій дії бачимо лісову вродливицю серед людей. Тут вона символізує людину, що не зазнала впливу суспільства, у неї душа не "така саміська", як у людей, вихованих суспільством. Навіть мудрий дядько Лев не знає такого слова, яке б розкрило їй таємниці суспільної людини, допомогло збагнути людські клопоти.

На відміну від більшості людей, Мавка перебуває в повній гармонії з природою, для неї робота — не повинність невільника, раба, наймита перед своїм хазяїном, не лише засіб до існування, а потреба душі, розумне, осмислене діяння, нероздільне з красою. Тому, коли Мавка "глядить корів, то більше дають набілу"; нивка, яку вона обробляла, родить гарно, як ніколи до того; ліс, дарами якого бережно, розумно користується, відкриває перед "нею всі свої скарби; на подвір’я, яке "умаїла квітками попідвіконню — любо подивитись!"

Живучи в Лукашевій сім’ї, Мавка спіткалася із грубістю, черствістю, егоїзмом. І вона добротою, ніжністю хоче захистити чисте кохання від цих проявів зла, захистити "цвіт душі" свого коханого, своє і його щастя. У цій боротьбі ніжна Мавка виявляє стриманість, терплячість — на грубощі Лукашевої матері відповідає лагідно й покірно. І хоч зневіряється на якусь мить і йде в обійми забуття, та знову воскресає для боротьби за щастя, за кохання, за добро, за красу людської душі й торжество правди. Мавка завжди поривається до ідеалу, до краси. Ці думки увиразнюються фразеологізмами: "Не зневажай душі своєї цвіту", "Смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись", "Що ж? Хіба крові не варта краса?", "Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає". Безсмертна лісова царівна все-таки виходить переможницею в боротьбі за "цвіт душі" свого коханого. У кінці твору вона спалахує давньою красою, з’являється перед юнаком знову "у зорянім вінці", знову разом із ним єднає свою долю. Правда, краса, благородство перемагають над усім лукавим, потворним, антигуманним.