З Лукашем ми зустрічаємось напровесні на галяві волинського лісу. Образ Лукаша "Лісова пісня", Л. Українка це — "дуже молодий хлопець, гарний чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний "…в полотняну одежу… сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки, свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку".

У цьому зовнішньому портреті вбачається щирість, дитяча допитливість, чистота помислів юнака. В одній з ремарок письменниця повідомляє про мистецький хист Лукаша: "З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі й зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки".

Зустріч з Мавкою, кохання до неї окрилило Лукаша. Він захоплюється красою Мавки, з подивом спостерігає, зачаровано слухаючи її розповідь, як міниться вираз її очей про зимовий сон природи. Але лицемірство, корисливість, що панують у взаєминах людей, уже проникли і в душу Лукаша. Недарма він засоромився при відповіді на Мавчине питання: "Чи гарна ж я тобі?", "Хіба ти сам собі не знайдеш пари?".

Мова Лукаша вказує на його соціальне походження, вона пересипана просторіччями, діалектизмами: "лепсько грає", "сидіти тута", "непевне місце", "хтів собі вточити соку", "любощі такі солодкі" та інші. Покохавши Мавку, Лукаш розкриває перед нею свою поетичну душу. Як і його кохана, він чує, "як солов’ї весільним співом дзвонять", "вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а співають: "Цілуй! Цілуй! Цілуй!"

Коли Мавка прийшла жити в сім’ю Лукаша, а його мати почала постійно дорікати своєму синові і грою на сопілці, і ніжними взаєминами з Мавкою, бо це нібито відриває їх від роботи, Лукаш намагається захистити й себе, і Мавку. Але й він скоро "захворів", заразившись від своєї матері породженими віками невільницького життя пороками; робота і краса — несумісні; невістка в сім’ї — невільниця, гірша наймички, і цінують її за придане; всім і за все треба віддячувати, навіть за почуття любові; "…їм така невістка не до мислі… Тобі недобра з їх свекруха буде!", "їм невістки треба, бо треба помочі — вони старі. Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички — не дочки", "Була надія, що віддячусь потім"— кидає він Мавці на її пристрасне благання не зневажати "душі своєї цвіту". Як іржа, врізалося це в душу Лукаша, витравлюючи любов до природи, і любов до народних казок, легенд, пісень, якими так захоплювався мудрий дядько Лев.

Розрив з Мавкою й одруження з лицемірною, ледачою, духовно убогою Килиною стало торжеством приватновласницького світу.

Але в останній сцені Леся Українка показує торжество краси в душі Лукаша. Звернений до власної долі монолог Лукаша перейнятий не стільки скорботою, скільки вірою в високе призначення людини, силу людського хисту, розуму, волі. Бажано прочитати монолог від слів: "Хто ти?.." і до кінця всю останню ремарку твору. У всій п’єсі, зокрема в образах Мавки і Лукаша, звучить осуд суспільних порядків, за яких гинуть найкращі якості людської вдачі.