У оповіданні “З давнини” Г. Хоткевич подає українське село як окремий осередок, що є органічної часткою України. Крізь його сучасне буття проступає історія нації, зіткана з індивідуальних біографій. В основі сюжету лежить оповідь про двох закоханих, щастя яких могло бути поруйновано брутальністю пана.

На перший погляд, Г. Хоткевич поетизує село, адже на початку тексту автор подає ідилічні картини, де зображується побут українців на фоні мальовничих картин природи.

Хронотоп села “до приїзду пана” та “після приїзду пана” (князя) відрізняється. Водоподілом стає спочатку передчуття чогось лихого: “Тут таке буде, сину, що ти ніде й не бачив, та нехай не доведеться нікому хрещеному й бачити. Оце тільки чутка пройшла, що князь скоро приїде, а й то подивись... Скільки наперло сюди... наволочі. А як сам приїде, та ще всю свою орду привезе...”, а потім особиста трагедія героїв.

Неореалістична концепція найяскравіше проявляється у детально прописаному образі юрби, що, на догоду князю, перетворюється у дикунську безлику масу. Спочатку цей образ викликає співчуття: люди зігнані до панського палацу нагайками. Їхній господар грає у свої демонічні “фанти”, кидаючи подарунки у натовп в обмін на виконання підчас огидних і принизливих завдань.

На тлі трагедії села розгортається особиста трагедія Василя та Марусі – закоханих, які росли разом, ніби брат і сестра, й відчували з дитинства особливий духовний зв’язок.

Так Василь, який “уже підпарубочим був – косив за річкою і так наче почув чи то здалося – ніби голос Марусин. Крикнула й замовкла. Прислухався – нічого не чути. Але, не дивлячись на те, він стрімголов кинувся до річки, а там тільки бульбашки схвачуються...”

Такий зв’язок між закоханими лежить поза межами раціонального й, з одного боку, міфологізований у традиційних народних переказах та легендах, а з іншого, актуалізований у літературі як данина підсвідомому в життя людини.

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.00 (0 Votes)