Художній аналіз та паспорта-характеристики вірша "Чуєш... Ти чекай мене..." Костянтин Симонов:
Тема: кохання – це почуття, сила якого здатна перемогти смерть і зберегти життя.

Ідея: показати душевні якості жінки, яка вміє чекати.

Жанр: вірш інтимної лірики.

Мова вірша: витримана.

Віршований розмір: трьох- і чотиристопний хорей з перехресної римуванням.

Рік створення: 1941 р.

Композиція: трехчастная, частини відділені повторами. Кожну частину автор виокремлює фразою близькою за змістом до рефрену «Чуєш…Ти чекай мене». У першій частині розповідається, як сумно й тяжко чекати коханого з фронту. Змінюються пори року. Листи перестають надходити, жінки - чекати своїх солдат. Друга частина – кульмінація, що розвиває ідею: повернення коханого ніхто не очікує. Випробування розлукою витримують не всі. Батьки, мати, друзі, син – усі зневірилися й поминають душу загиблого. Такий іспит може витримати тільки жінка, яку кохають і яка кохає у відповідь. Чітко простежується протиставлення віри й любові героїні безвір’ю й забуттю оточуючих. Третя частина – це нагорода за очікування. Герой залишився живим і повертається додому тільки тому, що його так гаряче любили й так віддано чекали. Любов жінки, її віра можуть творити дива.

Ліричний герой: монолог-послання ліричного героя до своєї коханої з елементами сповіді. Одночасно лунають і громадянські мотиви: виконання громадянського обов’язку, віра в перемогу.

Художні засоби вірша: епітети «жовті дощі», «літо вогняне», метафору «Як чеканням ти своїм Вберегла мене», анафору повторення початку строфи «Ти чекай…».

Кожен рядок – це звернення, яке може написати кожен солдат в листі до своєї обраниці і Симонов написав. Він написав заклинання, закликаючи улюблену чекати. Чекати і вірити, що він повернеться. Чекати навіть у люту зиму, в спеку, в будь-який час року. Письменник у вірші закликає жінку чекати навіть тоді, коли все вже не будуть вірити в диво, коли піднімуть чарки за упокій душі. Потрібно чекати, коли друзі втомляться, коли вже всім набридне чекати.

У творі Симонов закликає не впадати у відчай, не втрачати надії, вірити до останнього, адже саме ця віра допомагає виживати і повертатися додому кожному солдату. Саме очікуванням своїм жінки рятують улюблених від смерті. І як пише письменник, він повернеться всім смертям на зло, тому що його вміли чекати. І так має чинити кожна жінка: чекати, вірити, сподіватися.

Чуєш... Ти чекай мене,
Над усе чекай,
Коли смуток огорне,
Жовтий дощ стіка...
І в спекотну каламуть,
В заметіль, у сніг,
Коли інших вже не ждуть,
Вже й забувши їх...
І коли листів нема
Із далечини...
Інші вже не ждуть дарма —
Стомлені вони...
Повернуся, тільки жди
І не зич добра
Тим, хто каже: «Далі йди,
Вже забуть пора»...
Хай повірять мати й син,
Що нема мене.
Друзі втішаться отим
«Було й промине»...
Сядуть в коло при вогні
І ковтнуть вина
На помин душі. Та ні,
Ти чекай одна.
Ти чеканням повернеш
Із смертельних лав.
«Поталанило. Еге ж!» —
Скаже, хто не ждав.
Не дано збагнути їм
В літо вогняне,
Як чеканням ти своїм
Вберегла мене.
Як вцілів я, вижив як,
Знаємо без слів.
Просто ти чекала так,
Як ніхто не вмів.

Переклад Ю. Гончаренка

5 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 5.00 (1 Vote)