Аналіз вірша "І мертвим, і живим, і ненародженним ...", Т. Шевченко:

Тема: показ змодельованого образу національної еліти, якою вона повинна бути, визначення її політичних та морально-етичних поглядів.

Ідея: утвердження віри народу в перемогу над класовим ворогом; різке засудження схиляння співвітчизників перед бур­жуазною культурою Заходу; заклик до вивчення кращих здо­бутків світової науки, культури й літератури.

Основна думка: учитесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь. Правду треба шукати на власній землі, силу слід черпати, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути в єднанні з ним; інтелігенція України повинна бути разом із народом, просвітити його, написати українську історію і зберегти культуру.

Жанр: посланіє-звернення до представників панівного класу.

Епіграф: стали слова з Біблії: "Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — лжа оце". Шевченко таким епіграфом натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас говорять, що люблять народ. Цим самим поет порушує проблему лицемірства, фальшивого патріотизму, що ведуть згодом до зради, утрати своєї національної свідомості.

Композиція та сюжет: поет зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє. Перші чотири строфоїди цього твору стосуються дворян-реакціонерів: засудження нещадного визиску кріпаків поміщиками; заклик до української інтелігенції, настроєної реакційно, по­любити «найменшого брата» і стати на захист трудового люду в рідному краї; викриття показної освіченості дворян, їхнього рабського пла­зування перед царем; картини справедливої помсти.
У другій частині послання Т. Шевченко звертається до української інтелігенції і розкриває негативні сторони її світогляду та діяльності. Найперше він вказує на те, що освічені люди самі не вивчають вітчизняну історію, а лише повторюють псевдонау­кові теорії іноземних дослідників. Захоплюючись ідеями слов’яно­фільства, не усвідомлюють їх основну суть — боротьбу за визво­лення всіх слов’ян з-під чужоземного поневолювання. Вивчивши кілька іноземних мов, нехтують своєю рідною.
Поет в’їдливо висміює лжепатріотизм цих лібералів, ідеаліза­цію ними історії України, показує правдиві картини минулого, ра­дить розібратися самим у подіях давнього часу, побачити правду. Гнівно і гостро картає поет ліберальствуючих панків за те, що вони не менше за реакціонерів визискують свій народ, прикриваючись при цьому нібито благими намірами — просвітити його, прилу­чити до здобутків європейської науки, «повести за віком».
У заключному строфоїді поет закликає всіх освічених людей об’єднатися з простим людом, бо тільки згуртування всіх сил на­ції може привести до визволення України з-під ярма російського самодержавства.

Ліричний герой: звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості свого народу. Він засуджує соці­альні верхи за їх глухість до проблем свого народу, навпаки, «гу­маністи» за кордоном, удома вони перетворюються на гнобителів свого народу. Їх справжня злодійська сутність спонукає їх до зло­чинів проти співвітчизників. Ліричний герой сподівається все ж на краще, він закликає своїх владних і заможних співвітчизників зупинитись, замисли­тись і дбати про освіту та культуру свого народу.
Він критикує дворян, що шукають правди й волі за кордо­ном, замість того щоб створювати її у себе на батьківщині. Наче першооснову патріотизму сподівається автор розповісти україн­ським господам. Бо без національного самоусвідомлення та влас­них високих моральних якостей «великих слов велика сила» не буде дієвою, залишиться тільки словами. Із сатиричною го­стротою і емоційною силою автор викриває мучителів свого на­роду, бажає їм зникнути з обличчя його любимої країни. Розплата за зневажання свого народу обов’язково настане, картина майбут­нього «страшного суду» над панами — це є й попередження для недалекоглядних господ.
Послання містить також діалог між ліричним героєм і таким собі освіченим паном. Темою цієї розмови стає проблема самобут­ності історії, традицій, культури українців, зорієнтованість на за­хід в області культури й освіти. Тому і не має Україна своїх істо­риків, своїх учених, своїх політиків, бо історію й політику нашу пишуть іноземці («німець»). А іншим панам, слов’янофілам, ав­тор іронічно вказує на їх зрадництво національної самобутності. Бо такі «просвітителі» здатні підкорятись російському цареві, знехтувати своїм народом і його мовою. Причиною такого зане­паду історії та культури на Україні автор вважає у відсутності відповідей на питання « .щ о ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?». Т. Шевченко у посланні дає пораду повернутися до свого коріння, завдяки освіті написати свою історію України, її героїчне козацьке минуле.
І у посланні автор пропонує вихід з такого ганебного й неприйня- того для справжнього патріота становища. Слід здобувати прогре­сивні, корисні знання у іноземців «навчатись і свого не цуратись».
І використовувати це знання на благо своєї країни, бо найкраща воля то вдома, найкраща правда також добра вдома.

Художні засоби: метафори: «людей запрягають у тяжкі ярма», «орють лихо»; епітети: «недолюдки», «діти юродиві»

5 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 5.00 (1 Vote)