Біографія Василь Симоненко

Біографія Василь Симоненко - Великі дороги в світ широкий завжди починаються від материнської пісні, співаної над колискою. В. Симоненко

За словами Олеся Гончара, дитинство Василя Симоненка чуло ридання матерів, котрі божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно чвалало за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти.

Так склалося життя, що малий Василько виховувався без батька. Все життя син мріяв мати батька, лагідного чи суворого - то вже байдуже:

- Ну, нехай би смикнув за вухо, / Хай нагримав би раз чи два, - / Все одно він би тата слухав / І ловив би його слова…

А рідну матір, Ганну Федорівну, з дитинства він бачив за копіткою працею уважної вишивальниці, котра, як й інші сусідки, при блиманні каганця низенько схиляляся над гаптуванням рушника чи вишиванки. Бо тільки ті саморобні обереги з давніх-давен були чи не єдиними прикрасами в селянських оселях. 

“Матері” – цього авторського вірша (1955) тут варто процитувати:

- В хаті сонячній промінь косо / На долівку ляга з вікна... / Твої чорні шовкові коси / Припорошила вже сивина. / Легкі зморшки обличчя вкрили / Це життя трудового плід. / Але в кожному русі - сила, / В очах юності видно слід. / Я таку тебе завжди бачу, / Образ в серці такий несу - / Материнську любов гарячу / І твоєї душі красу. / Я хотів би, як ти, прожити, / Щоб не тліти, а завжди горіть, / Щоб уміти, як ти, любити, / Ненавидіть, як ти, уміть.

Тільки письменники, котрі вийшли з села, можуть отак написати про своїх рідних та близьких, взагалі, про простих людей. Тільки у них складається правдивий літопис національного світобачення. Окрім рідної матері Ганни за малим із дитинства наглядав ще й дід за материнською лінією Федір Трохимович Щербань, котрий став єдиному онукові і добрим наставником, і старшим товаришем.

Бідували. Днями і тижнями мати працювала в колгоспі.

Перші чотири класи (1942-1946) Василько навчався у Біївській початковій школі. І досі у місцевому музеї вам покажуть чорнильницю та дерев’яну ручку, якими у правописі та арифметиці вправлявся малий. Як пригадувала вчителька:

- У класі з-поміж дітей він виділявся двома речами: бідним одягом та розумом.

Потім хлопець ходив за наукою до сусідніх сіл - до Єньківців (1946-1947) і Тарандинців (1947-1952). Уявіть, дев’ять кілометрів, лише в один бік. Весною чи восени - то ще нічого, а взимку - біда. Повоєнні ж зими були люті, а пальто у Василька - пошарпане, чоботи - діряві. Та жодного разу він не запізнився на перший урок…

По закінченні середньої школи в Тарандинцях випускник навіть отримав золоту медаль, а 1952 р. юнак вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Яким його запам’ятали друзі? 

Щирим, відкритим, допитливим. І чистим наче засніжене поле, хоча зими він не любив. Вчитайтесь у його прості слова:

- Найбільше люблю землю, людей, поезію і … село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого.

5 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 5.00 (1 Vote)