Ліна Костенко – один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці.

Уже багато написано і сказано про втрату сучасною людиною гармонійного співіснування з природою. Поезії Ліни Костенко з екологічної тематики змушують кожного українця пройнятися тривогою за долю рідної природи. природа – це не просто степ, трава, річка, ліс, сосни, туман, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому людина знаходить красу, спокій, черпає сили. Та маючи цей життєпростір, людина повинна пам’ятати, що не можна по-споживацькому ставитися до природи, слід увесь час дбати про її відновлення, бо й сама людина – її невід’ємна частка.

Вірші яки описують природу: "Я вранці голос горлиці люблю…", "Цей ліс живий…", "Шипшина важко віддає плоди…"

У довкіллі все живе своїм неповторним життям, яке ніхто, хоч би тобі й цар природи, не має права перервати. У спілкуванні з травами й деревами, птазами й небом, сонцем і вітром лірична героїня відкритіша й органічніше, ніж у розмові з людьми. Тільки на одинці з природою можна до кінця бути самим собою, нікого не боятися, не лицемірити, не шукати компромісів.

Часто в пейзажній ліриці Ліни Костенко ідейною домінантою стає філософський мотив: осінь у природі – це підсумок життя, коли час пожинати плоди свого труду, озирнутися й оцінити пройдений шлях: "Оце і є усі мої права. Уже й зникає сонце за горбами – сад цепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова…"