Климко рано став дорослим не лише від болю й страху, а й від почуття відповідальності – і за себе, і за інших, завдяки товариській солідарності, яка за окупації виявляється зовсім не так, як у мирних дитячих заняттях.

Він міг, наприклад, „пересидіти” окупацію у своєму закутку (з допомогою друзів пристосованому до життя службовому  при шахтному приміщенні), куди німці й не зазирали, і від голоду йому б земляки вмерти не дали б. Але могла загинути новонароджена донечка Наталі Миколаївни, бо в матері пропало молоко, - і Климко не став дожидати, що хтось – ну, хоча б дід Зульфата – рятував її.

Саме рішення Климка заради цього пуститися в таку небезпечну дорогу – вже є подвигом. Але він про таке й не думає. Кожен крок його по життю, включаючи й останній, - простий і природний, як дихання... В цьому полягае його доброта,  чуйность, турбота про рідних. Климко змушений нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймає вразливо і болісно переживає будь – який прояв наруги над людиною, виявляє особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнє допомогти. За цей жест співчуття людині в біді ворог виніс йому нещадний вирок.