Аналіз новели "Я (Романтика)", М. Хвильовий:

Тема: вічне протистояння добра і зла, але у творі М. Хвильового це протистояння перенесене в душу героя, який мусить вибирати між синівськими почут­тями та обов’язками революціонера. Герой новели, як відомо, робить фатальний вибір.
Таким чином, проблема гуманності та фанатичної відданості ідеалам революції є в но­велі центральною. І протистояння цих моральних цінностей для героя обертається ката­строфою.

Ідея: сліпе, бездумне поклоніння абстрактній ідеї, самовіддане служіння їй веде до руйнування одвічних загаль­нолюдських цінностей і деградації особистості. А суспільство, побудоване на людських жертвах і невинній крові, не може бути ні гуманним, ні справедливим.

Жанр: героїко-романтичний.

У новелі переважає романтична, а точніше, неоромантична атмосфера. Герої діють в екстремальних обставинах, коли полки версальців безперервно атакують загони інсурген­тів, що обороняють місто. Час дії в новелі є теж типово романтичним — "темна ніч", як і місце дії — "фантастичний палац", будинок розстріляного шляхтича, хоча подеколи місце дії переноситься за його межі.

Символи: інсургент — заст. повстанець; борець за незалежність і справедливість; у Хвильового — солдат революції; версальці — назва, яку учасники Паризь­кої комуни 1871 р. дали силам контрреволюції, що зародились у Версалі; перен. озвірілі, оскаженілі контрреволюціонери; теософи — прихильники теософії, релігійно-філософсько­го вчення про можливість "безпосереднього осягнення Бога" за допомогою містичної інту­їції та одкровення, безпосередніх контактів із потойбічними силами; месія — у релігійному вченні посланець Бога, який здійснить спасіння людства; штаб Духоніна — тут мається на увазі начальник штабу і головнокомандувач російської армії, який не визнав Жовтневої революції і на початку грудня 1917 р. за наказом М. Криленка був розстріляний у Могилеві. Звідси походження евфемізму — "відправити в штаб Духоніна", тобто розстріляти; сине­дріон — рада старійшин, вищий державний орган з політичними і судовими функціями в древній Іудеї, у Хвильового — рада, вищий орган; амазонянки (амазонки) — у грецькій міфології войовничий народ у Малій Азії та на узбережжі Азовського моря, що складався лише з жінок.

Композиція: а) "пролог" (своєрідний ліричний зачин), завдання яко­го — ввести читача у складний психологічно-настроєвий світ новели; б) три частини (у яких показано три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани головного героя). Кульмінація: до кімнати, де засідає "чорний трибунал", уводять групу черниць, серед яких "Я" побачив свою матір і почув її голос: "Сину! Мій м’ятежний сину!" Слова матері сприймаються як голос самої неньки-України, у них звучить засторога для синів, які готові зробити остаточний вибір.

Характеристика "Я": син Марії очолює "чорний трибунал комуни". Нам хочеться вірити, що він не бандит, а добрий і ніжний син своєї матері, такий, яким він бачить себе сам у спогадах про дитинство або коли повертається в тихий будиночок своєї матері, де завжди пахне м’ятою. Революція покликала його чинити справедливість. Про себе "Я" говорить: "Я — чекіст, але я і людина". Сам герой не відносить себе до бездушних дегенератів типу доктора Тагабата, але це тільки так йому здається. Бо насправді ним керує "класова ненависть", і читач по­ступово переконується, що справедливість та законність "чорного трибуналу" насправді ілюзорні. Душа "м’ятежного сина" терзається між двома началами. З одного боку, Андрю­ша і мати, з іншого — Тагабат, людина "з холодним розумом і з каменем замість серця". Трагедія героя в тому, що він не бачить виходу. Як віддана ідеалам революції людина, він мусить застрелити свою матір. І він робить це в ім’я революції, в ім’я світлого майбутнього людства. Бо це — "єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни". Письменник підводить нас до висновку, що "Я" — справжній революціонер, який залишається кришталево чистим перед ідеєю, якій служить. "Я" перетворюється на заручника системи, адже убивство матері Марії (це символ доброти і милосердя, Богоматері, матері України) заступає шлях людині, яка в критичну мить "голови не загубила", до омріяного щасливого майбутнього. Тому II розділ закінчується трикратним повтором: "Я йшов у нікуди". А в ІІІ-му розділі вже з’являється образ "мертвої дороги", яка тягнеться серед "мертвого степу".

Характеристика доктор Тагабат — жорстока, бездушна людина, з залізною волею і "з каменем замість серця". Для нього не існує сумнівів у тому, що мета виправдовує будь-які засоби. Тагабат легко ламає волю несміливого Андрюші та й самого "Я", який стверджує, що "цей доктор із широким лобом і білою лисиною... це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий ін­стинкт. І я, главковерх чорцого трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії". Тагабат нічого нового і справедливого не несе. Він чинить зло так само, як і чинили до нього інші, хто мав силу і був при владі. "Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакеї приносять на підносі старі вина...", "як перед князями, схиляються...". Ось так поводяться чекісти! Вони просто раціонально використовують шанс, подарований долею!

Характеристика Андрюши — молодий хлопець, що має "кволу волю". Свого часу він був призва­ний у чека насильно, тому часто не витримує і проситься на фронт, де, як він думає, все зрозуміло: хто друг, а хто ворог. Дегенерація цього героя відбувається на наших очах, бо він, як і всі, поступово звикає до свого "права купатися в калюжах крові". Цей "невеселий комунар" хоч і усвідомлює, що "так комунари не роблять", що це — "вакханалія", але що­разу під постановою трибуналу про розстріл ставить поспішно свій підпис — "хвостик". Щоправда, у сум’ятті відступу Андрюша все ж таки кудись зникає. Його немає поряд із несхибними чекістами — "Я", Тагабатом і дегенератом.

Характеристика Дегенерата — це в підсумку узагальнений образ усіх осіб, що є "чорним трибуналом ко­муни". Дегенерат у перекладі з латини означає "виродок". Ось його портрет: "...вірний вар­товий із дегенеративною будівлею черепа: мені видно лише його трохи безумні очі... Мені він завше нагадує каторжника з відділу кримінальної хроніки". "Вірний вартовий революції" з "низьким лобом", купою "розкуйовдженого волосся" і "приплюснутим носом" викликає в читача огиду і закономірне запитання: які ж такі "високі" ідеали революції покликані за­хищати подібні суб’єкти з відділу кримінальної хроніки?

Характеристика мати Марії є втіленням вічного Добра. Вона постає в новелі і як символ оновлюючої революції, і як символ згорьованої України, закутої в одвічні кайдани рабства, і як символ нової епохи, що народжується в муках і крові. Як справжня мати, Марія і перед смертю не думає про себе, її серце розуміє сина-вбивцю і мучиться роздвоєністю його душі. Вона, як Берегиня, стоїть, "звівши руки", намагаючись захистити сина від непоправних учинків і помилок.