Аналіз вірша "На вічну пам’ять Котляревському", Т. Шевченко:

Тема: звернення молодого Т. Шевченка до померлого І. Котляревського (українського солов’я), щоб той розважив Кобзаря сироту.

Ідея: возвеличення краси української літературної мови, яку започаткував видатний полтавчанин.

Жанр: громадянська лірика.

Основна думка: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!

Римування: перехресне. Віршований розмір: ямб.

Композиція: Експозиція: згадування Т. Шевченком солов’я — І. Котлярев­ського, дивлячись на "одиноке гніздечко" птаха. Зав’язка: розповідь поета про вплив солов’їного співу на по­чуття людей. Кульмінація: висловлення суму з приводу смерті "батька" нової української літератури. Розв’язка: звернення Т. Шевченка до І. Котляревського з прохан­ням надати духовну підтримку під час перебування на чужині.

Художні засоби: Метафори: «сонце гріє, вітер віє», «серце в’яне», «серце б’ється», «дівчина в’яне, сохне сиротою», «ворон прокричить», «засне долина», «соловейко задріма», «повіє вітер по долині, пішла дібровою луна», «луна гуляє», «верба сміється», «Котля­ревський щебетав», «слава сонцем засіяла», «усміхнеться серце», «хвилі... ідуть та ревуть», «доля... плаче».
Епітети: «світ божий», «дрібні сльози», «співає дрібно, рівно», «запекла душа злодія», «божа мова», «лютий злодій», «мова мудра, щира», «зла доля».
Риторичні запитання: «А де ж дівся соловейко?», «Чому не осталось?», «Піде та замовкне — нащо щебетать?»
Риторичні оклики: «І сонце гляне — рай, та й годі! / Верба сміється, свято скрізь!», «Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забу­дуть!», «Праведная думе!», «Та про Україну мені заспівай!».
Звертання: «Праведная думе!», «Прилинь, сизий орле».
Порівняння: «співає... як бога благає».
Повтори: «дівчина в’яне, сохне сиротою», «Сонце гріє, вітервіє», «З поля на долину, / Над водою гне з вербою / Червону ка­лину. / На калині одиноке / Гніздечко гойдає», «недавно, не­давно...», «все сумує», «Праведная душа!», «згадаю...», «поки...», «там...».